Сходження до вершин

Шлях до успіху

(есе)

 

Коли яблука налились медовим соком, а на городах було повно всякої смакоти, коли соняшники позгинали свої голови-решета майже до самої землі, в забутому Богом і людьми селі Вербка Ярмолинецького району  народилась я – маленька дівчинка Валя. Як потім говорила мама: «Таке чорне, як галка». Але сірі очиці лупали, а голос такий був, що ніхто не спав (чого і зараз у мене не відбереш).

Дівча  підростало, бігало, гралося. Цікаві були ігри: «в лікарню» або «у школу». Уже в чотири роки навчилася читати, адже сім’я – всі вчителі: мама, тітонька, бабуся.

Два роки ходила «на заготовку» (це я так називала підготовку до школи), бо мама вирішила, що я піду у перший клас тільки зі своїми однолітками.

І ось нарешті я першокласниця. Так цікаво було 1 вересня їхати на плечі у великого восьмикласника і сповіщати дзвоником усім, що у Вербецькій восьмирічній школі розпочалися заняття. В селі було дві школи – «велика» і «мала». До третього класу ми ходили в «малу» школу – старий будинок сільської школи, на якому ще досі портрет царя Олександра І, забілений, зафарбований, але ніяким способом не здертий владою зі стіни.

А потім, нарешті, «велика»  школа: там мама, цікава німецька мова, а уроки російської мови та літератури взагалі в пам’яті на все життя. Випуск, перші поцілунки… А далі? Мама: відправляє у медчне училище, тітка вчить нот і прослуховування, щоб піти в педучилище, а я хочу в інститут. Тому, взявши документи, разом із мамою пішки йдемо до Михайлівки через ліс, біля гарного ставка, невеличкого села Соснове. Яким великим здавалося тоді село Михайлівка, колишній райцентр. Декілька магазинів, навіть морозиво привозили… А я вчилася, бо дуже хотіла стати вчителькою, як мама.

Знову випуск, срібна медаль, паспорт, атестат…, та якийсь сум – 1986 рік (Чорнобиль).

Навіть не сумнівалася, що стану студенткою. Факультет філології, спеціальність: російська мова та література у Кам’янець-Подільському педінституті – моя мрія здійснилася.

Прекрасні студентські роки. Якби хоч раз, хоч на кілька годин повернутися у 307 кімнату, поговорити з дівчатами, побігти на пари, поспостерігати за молодими вродливими, статними фізкультурниками.

1991… Червоний диплом, направлення в аспірантуру. Та кому це все потрібне? Спеціальність – не та: вчитель російської мови та літератури. Скорочення кафедр в інституті, зменшення годин в школі. Що робити? Куди піти?

Додому, ще в одне Богом забуте село Пасічна молодим спеціалістом . Все відкрито для молодих спеціалістів: малесенька школа з прогнилою підлогою, гуртожиток (колишня колгоспна контора), де вода зимою замерзала в відрі, а палити приходилось гіллям зі старого саду.

Та нічого, працювала, діток навчала нікому непотрібної мови, старалась: зошити перевіряла, образи Татьяни і Онєгіна характеризувала, твори про золоту осінm  писала.    

            Раптом дізналась, що в моєму улюбленому Кам’янці відкривають групу перекваліфікації. Як на крилах, полетіла, вступила – і через три роки я вже вчитель «потрібної» рідної  мови. Довго звикала. Вийшла заміж, перебралась ближче до центру, можна сказати, в перспективне село Сутківці. Школа велика, двохповерхова, дітей багато, вчителі досвідчені. Та я не впала «лицом в грязь». Я ж розумна, молода, не перший раз кардинально міняю життя.

Педідеї пишу, уроки відкриті проводжу, заходи з позакласної роботи даю, Віру Леонтіївну (завуча школи) слухаю, на конкурси їду.

І результат не забарився:

·             Вища категорія

·             Переможець районного і лауреат обласного конкурсу «Вчитель року»

·             Фото на обласній Дошці пошани «Кращі люди Хмельниччини»

·             Старший вчитель

·             Знак «Відмінник освіти України»

·             Грамоти, подяки

·             Депутат сільської ради двох скликань

А головне: діти люблять, батьки поважають, чоловік ніколи не заперечує проти вчительських забаганок. І гордитися є чим: випускники стали гарними людьми, достойними українцями, а найбільша моя гордість – похресниця і племінниця Ясочка, яка теж  незабаром стане педагогом.