неділя, 14 грудня 2014 р.


Готуємось до ЗНО


Вчителем рідної мови та літератури працюю більше 20-років. За цей час період програми з мови та літератури змінювалися неодноразово. З чим це пов'язано? Звичайно, з різних причин, політичних вподобань, керівництва нашими освітянськими органами. Щоразу зі зміною програми щось втрачається або щось відкривається нове. Але найбільше хвилює  те, що зміни в програмі приймаються міністерством без обговорення серед вчителів. Часто авторами програм є люди, які не працюють в школі.

Чому сьогодні для мене це  питання стало таким нагальним? Відповідаю: ми, вчителі мови, є відповідальними в більшості випадків за те, як наші випускники склали ЗНО, чи змогли вони вступити до омріяного вишу. А ще у цьому році результат ЗНО зараховується як ДПА. Візьмемо до прикладу програму з мови у 8класі (Програма для 12-річної школи).  Раніше курс мови в цьому класі «Просте речення» був розрахований на 3 години в тиждень. Уже декілька років це всього 2 години. Чи можливо вивчити «Односкладні речення» за 4 уроки, якщо їх є всього 5 видів, а ця тема щорічно є в завданнях ЗНО. І це лише окремий приклад. Візьмемо програму 9 класу – «Синтаксис складного речення». Раніше було 2,5 години тижневих, сьогодні – 2. Тема «Види підрядних речень». За один урок ми маємо пояснити складнопідрядне речення з підрядними мети, умови, допусту. Це можливо? Не впевнена. Можливо лише пояснити, а закріпити на прикладах уже не вистачить часу.

Сьогодні учні 5-6 класів навчаються за ще новішою програмою. У 6 класі годин на вивчення мови збільшено на 0,5,  зате у 7 класі цих півгодини відбирають. Для чого це робити? Чому не запитати у вчителя? Адже саме у 7 класі ми вивчаємо особливо складні теми: «Дієприкметник», «Дієприслівник», «Правопис прислівників». Це все теми із завдань ЗНО.

Але не все так погано. Хочу сьогодні подякувати нашим керівним органам, що в 10 класі із варіативної складової навчального плану виділено 1 годину тижневу на вивчення  мови. А найголовніше те, що цю годину дозволено використати для того щоб йти за академічним рівнем. Я отримала неабияку можливість зі своїми десятикласниками пройти курс мови, заглиблюючись в такі теми, які дітям згодяться в майбутньому. Йдучи за академічним рівнем, у нас є змога узагальнити знання з основних розділів мовознавства, пригадати вивчені раніше правила і винятки до них, якісно провести уроки розвитку мовлення , а не, як кажуть, «галопом по Європі».

Сьогодні міністерство планує провести чергову освітянську реформу. Єдине прохання: радьтеся з людьми, які працюють в школі. Вивчіть думку вчителя, учня, батька!


Презентація моїх досягнень за 23 роки педстажу.

середа, 10 грудня 2014 р.


Шлях до успіху

(есе)

 

Коли яблука налились медовим соком, а на городах було повно всякої смакоти, коли соняшники позгинали свої голови-решета майже до самої землі, в забутому Богом і людьми селі Вербка Ярмолинецького району  народилась я – маленька дівчинка Валя. Як потім говорила мама: «Таке чорне, як галка». Але сірі очиці лупали, а голос такий був, що ніхто не спав (чого і зараз у мене не відбереш).

Дівча  підростало, бігало, гралося. Цікаві були ігри: «в лікарню» або «у школу». Уже в чотири роки навчилася читати, адже сім’я – всі вчителі: мама, тітонька, бабуся.

Два роки ходила «на заготовку» (це я так називала підготовку до школи), бо мама вирішила, що я піду у перший клас тільки зі своїми однолітками.

І ось нарешті я першокласниця. Так цікаво було 1 вересня їхати на плечі у великого восьмикласника і сповіщати дзвоником усім, що у Вербецькій восьмирічній школі розпочалися заняття. В селі було дві школи – «велика» і «мала». До третього класу ми ходили в «малу» школу – старий будинок сільської школи, на якому ще досі портрет царя Олександра І, забілений, зафарбований, але ніяким способом не здертий владою зі стіни.

А потім, нарешті, «велика»  школа: там мама, цікава німецька мова, а уроки російської мови та літератури взагалі в пам’яті на все життя. Випуск, перші поцілунки… А далі? Мама: відправляє у медчне училище, тітка вчить нот і прослуховування, щоб піти в педучилище, а я хочу в інститут. Тому, взявши документи, разом із мамою пішки йдемо до Михайлівки через ліс, біля гарного ставка, невеличкого села Соснове. Яким великим здавалося тоді село Михайлівка, колишній райцентр. Декілька магазинів, навіть морозиво привозили… А я вчилася, бо дуже хотіла стати вчителькою, як мама.

Знову випуск, срібна медаль, паспорт, атестат…, та якийсь сум – 1986 рік (Чорнобиль).


Навіть не сумнівалася, що стану студенткою. Факультет філології, спеціальність: російська мова та література у Кам’янець-Подільському педінституті – моя мрія здійснилася.

Прекрасні студентські роки. Якби хоч раз, хоч на кілька годин повернутися у 307 кімнату, поговорити з дівчатами, побігти на пари, поспостерігати за молодими вродливими, статними фізкультурниками.


1991… Червоний диплом, направлення в аспірантуру. Та кому це все потрібне? Спеціальність – не та: вчитель російської мови та літератури. Скорочення кафедр в інституті, зменшення годин в школі. Що робити? Куди піти?

Додому, ще в одне Богом забуте село Пасічна молодим спеціалістом . Все відкрито для молодих спеціалістів: малесенька школа з прогнилою підлогою, гуртожиток (колишня колгоспна контора), де вода зимою замерзала в відрі, а палити приходилось гіллям зі старого саду.

Та нічого, працювала, діток навчала нікому непотрібної мови, старалась: зошити перевіряла, образи Татьяни і Онєгіна характеризувала, твори про золоту осінm  писала.    

            Раптом дізналась, що в моєму улюбленому Кам’янці відкривають групу перекваліфікації. Як на крилах, полетіла, вступила – і через три роки я вже вчитель «потрібної» рідної  мови. Довго звикала. Вийшла заміж, перебралась ближче до центру, можна сказати, в перспективне село Сутківці. Школа велика, двохповерхова, дітей багато, вчителі досвідчені. Та я не впала «лицом в грязь». Я ж розумна, молода, не перший раз кардинально міняю життя.

Педідеї пишу, уроки відкриті проводжу, заходи з позакласної роботи даю, Віру Леонтіївну (завуча школи) слухаю, на конкурси їду.

І результат не забарився:

·             Вища категорія

·             Переможець районного і лауреат обласного конкурсу «Вчитель року»

·             Фото на обласній Дошці пошани «Кращі люди Хмельниччини»

·             Старший вчитель

·             Знак «Відмінник освіти України»

·             Грамоти, подяки

·             Депутат сільської ради двох скликань
А головне: діти люблять, батьки поважають, чоловік ніколи не заперечує проти вчительських забаганок. І гордитися є чим: випускники стали гарними людьми, достойними українцями, а найбільша моя гордість – похресниця і племінниця Ясочка, яка теж  незабаром стане педагогом.

неділя, 30 листопада 2014 р.

Як повернути любов до книги?

 Більше двадцяти років працюю вчителем української мови та літератури, тому, та й не тільки, з дитинства дружу з книгою. Читати навчилася в 4 роки – і з того часу  з книгою не розлучаюся. Коли прийшла в невістки, то свекор, сподіваючись на гарне придане в коробках, наївно вирішив, що там якісь цінні речі, але то були просто книги, без яких я не уявляю життя. На жаль,  потрапивши в село Сутківці, я не змогла повністю задовольнити своїх потреб у книгах. Шкільна бібліотека – це в більшості зібрання підручників та творів зі шкільної програми. А в сільську бібліотеку стежка заросла бур’янами.
 Та приходить час, коли й бур’яни косять. Навесні 2014 року в бібліотеці почала працювати Білик Іванна Іванівна. З перших ж днів вона зуміла заохотити дітей та дорослих – і стежка до бібліотеки стала широкою втоптаною дорогою. Туди потягнулись і малі, і старі. Я й сама незчулась, як прикипіла серцем до цієї установи. Іванна Іванівна провела вже досить багато заходів, допомогла у пошуку літератури, діти із задоволенням відвідали бібліотечні уроки.
Більше хочу розповісти про останній захід «Сутківці – перлина Поділля», на який завітали представники телерадіокомпанії «Поділля-центр».
Затишний український інтер’єр, запрошені за окремими столиками, широкий екран... Під супровід чудової пісні «Моє рідне село» на екрані з’являються  краєвиди Сутковець, які помітило пильне і креативне око Каті Левіцької, переможниці фотоконкурсу «Мій рідний край – частина неньки України». Ведучі – Іванна Білик та Людмила Смаровидло – розповідають про жителів села: поетів Григорук Надію, Коваля Миколу, Цибульську Ольгу, Вальчук Лілію; жінок-трудівниць: Беляєву Феодосію, Присяжнюк Марію, Пасічнюк Ганну, Чукар Ганну, Смучок Ганну; майстринь-вишивальниць та інших.
Лунають українські пісні у виконанні дітей і жінок. Звучать вірші із вуст поетів.
Українське слово, слово мудре, виважене дає свій результат: аудиторія в захваті.
Ось так людина творча, ентузіастка, просто за кілька місяців змогла змінити ставлення людей до бібліотеки – храму книги. Діти поспішають до бібліотеки. І я, як вчитель –літератор, помітила, читають більше. Іванна Іванівна говорить, що книги беруть і старші люди, також прагнуть пізнати комп’ютерні технології, хочуть погуглити в Інтернеті.
Стараннями господині, в бібліотеці збільшився фонд – знайшлися спонсори і звичайні люди поділились своїми книгами, автори подарували власні збірки.
Я дуже рада, що знайшла і в цьому селі знайшлися однодумці, тих, хто цінує книгу, прагне популяризувати їх серед людей.
Я є членом «Клубу сімейного дозвілля», купую постійно книги, особливо сучасних українських авторів, але часто наштовхуюсь на нерозуміння навіть серед колег. Вірю, що саме такі люди, як Іванна Білик, допоможуть нам, вчителям, виховати у підростаючого покоління любов до книги, до слова.